Свято-Миколаївськ XVIIст храм на крейдяній скелі

Миколаївська церква (мур.), XVII ст.., м.Святогірськ, вул. Зарічна, 1

Святогірський монастир у колишньому Слов'яногорську над Сіверським Дінцем бере свій початок із часів перед татарською навалою, коли Бату-хан руйнував «матір міст руських» — Київ. Хоч перші письмові згадки про цей монастир датуються 1526 р., академік Д. І. Багалій у праці «З минулого Святогірського монастиря» писав: «Монастир, або церква, існував ще в перед-монгольський період». Перші християнські поселення, а можливо і монастир, з'явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені залишати охоплену іконоборством Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Частина з них переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Дону та Сіверському Дінцю. Про це свідчать древні печерні оселі на берегах цих річок та знахідки сучасних археологів.

Щоб дістатися верхівки скелі, треба пройти більш ніж кілометр печерами, які були вирубані у крейді понад тисячу років тому.

Саме в цих краях у середині IX століття проповідували хозарам православну віру Кирило і Мефодій.

Про древні християнські поселення в цій місцевості свідчить і Іпатієвський літопис, у якому говориться, що в 1111 році місцеві християни зустрічали тут великого князя Володимира Мономаха.

Протягом майже всієї історії монастиря ці печери були притулком для благочестивих іноків під час гонінь.

У VIII—IX століттях тут переховувалися від іконоборців шанувальники святих ікон, у XII—XIII століттях благочестиві християни намагалися тут врятуватися від монголо-татарських орд Тамерлана, у XVI—XVII століттях монастир був форпостом на кордоні з татарським степом та католицькою Польщею. Саме сюди у ті часи переселялася братія із захопленої унією Почаївської Лаври.

Пізніше князівство Московське, яке в 1547 р. стало царством, використовувало «Святі гори» для розташування в монастирі своєї сторожі.

Тепер господарями монастиря поступово стають ченці Московської патріархії. Підступність московських володарів, які намагалися заволодіти не лише Святогірським монастирем, а й усіма землями вольностей запорізьких козаків, розумів слобідський полковник Іван Богун, який декілька разів намагався вигнати з монастиря царську сторожу. 1654 р. після Переяславської ради він не присягнув московському цареві.

Монастир захищали з одного боку пучини річки, з другого — глухі ліси. Це давало змогу Ізюмському полку, на території якого перебував монастир до 1764 року, успішно відбивати ворожі атаки. Зокрема, Кримська армія п'ять разів (у 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737) нападала на нього, але не знищила його. Щоразу після нападу він поновлювався.

Після російської окупації Криму в 1788 монастир втратив військове значення. Унаслідок реформи російської імператриці Катерини II про запровадження штатів та секуляризацію церковного майна монастир було закрито й Святі гори подаровано своєму фавориту — князю Таврійському Григорію Потьомкіну. Пізніше Святими горами володіли Енгельгардти.

Посилання: wikipedia

Author: Konstantin Brizhnichenko wikimedia