ВЕРБИ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ. ВЕРБА НА ПОЛІ.

ВЕРБИ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ. ВЕРБА НА ПОЛІ.
Придивившись уважніше до аерофотозйомки поля ви помітите світліший слід, що проходить повз могили. Це слід старої дороги: ділянка того самого знаменитого чумацького шляху, яким возили сіль з Криму. Так говорить місцевий переказ. Копачівці старшого віку в подробицях розкажуть як проходив шлях селом. Шлях має дуже давнє походження і маршрут його не випадковий. На безкраїх просторах степу могили були незмінними протягом століть орієнтирами, які можна легко впізнати і описати. Ними відмірювали пройдені відстані. З них оглядали краєвид. Тож степові дороги тулилися до могил, і так разом вони ввійшли в українські пісні та легенди.
Наприкінці XV ст. в житті наших сусідів-степовиків відбулися трагічні події. Смуга страшних міжусобних війн, за якими слідом ходив голод спустошили Степ. Чисельність степовиків різко скоротилася. Саме тоді і почалося його заселення українцями. Селяни, що мріяли про нове життя, шукачі справедливості рухались на південь, вливаючись у лави Низового козацтва. З могил за ними спостерігали мамаї – пам'ятники стародавнім лицарям Степу. Під їхніми безстрашними і безжальними кам'яними поглядами гартувалась незалежна вдача України, формувався її неповторний колорит. Філософи-лірники і чумаки повертаючись розносили новини про Січ, війни, про життя переселенців. В ті часи старі степові дороги і стали називатись "чумацькими". Було там багато славного і багато злого, втім на цих шляхах Україна стала Україною.
Тож парк, що мав би бути на полі міг би називатись «Парк «Чумацький шлях». І являти відтворену ділянку чумацького шляху в комплексі з могилами і природним заказником. З відтвореним на могилах рослинним і тваринним світом. Адже кожна не знищена могила є острівцем дикої природи серед розораних степів. Що дуже повчально і на часі. І цей український контекст був би справжнім: без всякої брехні або дешевої пропаганди. Наочно демонструючи зв'язок часів і глибину нашої історії. ( В Європі туристичний маршрут №1 – шлях середньовічних паломників «Ель Каміно». Щорічно сотні тисяч людей долають його пішки, на велосипедах і конях. Популярність невпинно зростає. Навколо шляху виросла ціла туристична індустрія декількох країн. )
Наприкінці ХVIII ст. російська імператриця вирішила особисто ознайомитись з життям щойно підкорених народів, здійснивши подорож приєднаними до імперії землями. За місцевим переказом готуючись до подорожі Катерини ІІ в Крим вздовж чумацького шляху висадили верби. Чи вперше, чи замінивши старі дерева - невідомо. Про проїзд імператриці селом переказ також не говорить. Відомо що Катерина ІІ була незадоволена станом доріг Малоросії і від Києва відправилась Дніпром на галерах. Цей випадок з вербами потребує окремого дослідження як краєзнавцями так і ботаніками. Копачівці найстаршого віку стверджують що на їхній пам'яті верби не змінювались, а це – вісімдесят років. Візуальне порівняння товщини стовбура з деревами тієї ж породи (нащадків старих верб багато в цій місцині) яким п'ятдесят років свідчить що своїх незмінних розмірів вони досягли не менш як за сто років. Отже разом виходить близька двохсот років. Наразі вони досягли рекордних віку і розміру. І ті що збереглися справляють незабутнє враження величі. ( Ще збереглося декілька цих верб в районі Великої Бугаївки). З товщиною стовбура більше двох з половиною метрів вони сягають висоти десятиповерхового будинку.
Так і не прислужившись «вражій бабі Катерині» ці верби все своє життя служили менш титулованим подорожнім. В спекотний літній день, коли курява на дорозі обдає жаром, повітря біля верби прохолодніше, а листя створює приємний затінок для перепочинку. Після тривалих дощів биті шляхи перетворювались на болото. Але верби випивали дощову воду полегшуючи шлях людям і тягловим тваринам. Взимку під час завірюхи вони рятували життя подорожнім, вказуючи путь. Скільком птахам ці верби були домівкою! Скільки трагедій бачили на своєму віку! Скільки історій про Україну, яку вони добре пам'ятають могли б розповісти! Якби вміли слухати…
Безперечно всі вони мали б бути Пам'ятками природи. За ними мали б доглядати, бетонувати стовбури, возити до них туристів для чудових фотографій. Вони мали б бути гордістю Копачіва.
Втім від часів колгоспу і дотепер патологічна ненависть до цих верб не має пояснення. Один з мешканців розповідав мені:
«Отам бачив спалені верби на полі? (Ці спалені рештки ще декілька років тому можна було бачити в районі Вел. Бугаївки ) Ото пасеш колгоспних корів, дєлать нє*уй – розведеш в дуплі вогнище. Так вона тиждень горить. Поки з середини вся не вигорить. »
- І що палили живі дерева?
«А що? Дєлать все одно нє*уй!».
Для чого зрізали величезну, з крученим стовбуром товщиною до трьох метрів, неймовірно колоритну вербу біля «Парку Київська Русь»? Можливо тому що саме на цьому місці треба було робити автостоянку. Яку в чистому полі ніяк не можна було зсунути на декілька метрів. А можливо вона заважала проходу руських дружинників на Велику битву під Острицею. А можливо просто: тому що жлоби. (Гадаю – тому що жлоби. ) Останні верби чумацького шляху було знищено в 2013 році біля кладовища по вул. Калініна, біля церкви. Бо вони під час вітру били гіллям по електричних дротах. Гілля підрізати не стали – зрізали дерева. Метрової шини бензопили не вистачило щоб дістатися серцевини. Верби не падали – їх ламали тракторами. А пень верби на кладовищі спалили щоб не проросла. Наразі в Копачеві залишилась лише одна верба того покоління. Це недопалене, в дуже поганому стані дерево на підйомі до «Київської Русі». Копачівці у власному житті втілили Лісову пісню, на тему якої писали в школі твори.
Верби на полі, вздовж чумацького шляху теж зрізали і спалили пні, ще у ХХ ст., за УРСР - коли бралися за могили. Але коріння однієї з верб не змогли вирвати з землі. І воно ламаючи плуги проростало знову і знову. Поки на нього не махнули рукою. Так, це та сама Верба яку ви бачили на полі, видивляючись могили з пункту 1.
Не багатомільйонний муляж Київської Русі, з рядженими козаками і вченими. Не брехня під хрестом на розритій могилі. А ця Верба є уособленням України, її історії та культури.
Вже давно нема її подруг, з якими молодими слухали спів птахів у власних кронах, і гомоніли листям на вітру. Вже давно пройшли люди які шанували за порятунок від літньої спеки і осіннього дощу. Забравши з собою пам'ять про Україну. І старого шляху яким вони пройшли теж вже немає. Нелюди ретельно замели його слід, щоби ніхто не відшукав. Навіть старі могили, що бачили початок і кінець цього шляху, вже не розквітають навесні барвами скіфського степу і не гудуть бджолами влітку, наповнюючи гаряче повітря запахом меду. Бо вже не було людей, і немає зараз щоби їх захистили. Лише одинока Верба стоїть в полі і заважає нелюдам гасати на тракторах. І вперто тримається свого коріння.

Джерело фото: ФБ автор Копачівські могили. Копачів.
Посилання: Копачівські могили. Копачів. ФБ